Істория Бахмача

Історія назви міста Бахмача
Бахмач – районний центр Бахмацького району Чернігівської області, розташований на правому березі річки Борзенки (права притока річки Борзни, басейн Дніпра) за 218 кілометрів на північний схід від Києва і за 143 кілометри на південний схід від Чернігова (по автодорогам) [1]. Населення – 28821 чоловік (заданими Державної служби статистики України на 1 січня 2022 року). За два кілометри від районного центра, приблизно на місці літописного Бахмача, розташоване село Бахмач.

Бахмач у літописах

Вперше у літописах Бахмач згадується за 1147 рік. Бахмач у той час був одним з форпостів на південно-східних околицях Чернігівського князівства. Літопис за 1147 рік розповідає про міжусобну боротьбу між князями з роду Мономаховичів, на чолі з київським князем Ізяславом, онуком Володимира Мономаха, і Святославом Ольговичем (у той час Новгород-Сіверським князем) та його союзниками. Згідно літопису, у 1147 році Ізяслав із своїм братом Ростиславом пішли напереріз князям Святославу Ольговичу, Ізяславу Давидовичу і Святославу Всеволодовичу, які йшли до Чернігова. Проходячи повз Всеволож, Ізяслав та Ростислав дізнались, що Ольговичі їх уже випередили (пройшли там). Тоді вони узяли місто Всеволож (собі на здобич). Коли почули жителі інших міст – Уненіжа, Білої Вежі, Бохмача та багатьох інших, що Всеволож узято, побігли в Чернігів. Почувши про це, Ізяслав і Рослислав відправили за ними воїнів. І наздогнади вони їх у полі, і там узяли жителів тих трьох міст, а інші втекли. І наказав Ізаслав підпалити ті міста [2, стор. 357 – 358]. У 1239 році землі, де розташовувався Бахмач, як і усе Чернігівське князівство, захопили монголо-татари.

Бахмач у складі Великого князівства Литовського, Московського царства и Речі Посполитої

У другій половині XIV століття Чернігово-Сіверські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. В результаті війни між Великим князівством Литовським і Московським царством 1500 – 1503 років більша частина Чернігово-Сіверщини відійшла до Московського царства, і лише після Деулінського перемир’я 1618 року була повернута Речі Посполитій. Документи свідчать про те, що ще в першій половині XVII століття землі на південь від течії Остра і Сейму залишались незаселеними. Так, в описі сторожових постів, які висилались із самих дальніх степових міст, Путивля, говориться, що ці пости знаходились не далі сорока верст від міста [3, стор.38, 73]. Лише у другій чверті XVII століття ці території починають активно освоюватися. На 1635 рік на території Чернігово-Сіверщини було створено Чернігівське воєводство, що розділялось на два повіти: Чернігівський і Новгород-Сіверський [4, стор.33 –– 35]. Бахмач належав до Новгород-Сіверського повіту. З 1648 року Бахмач – центр Бахмацької сотні Борзнянського полку. З 1649 до 1654 року Бахмацька сотня входила до Чернігівського полку, а після Переяславської ради 1654 року і до 1782 року ( з короткочасною перервою з кінця 1654 і до початку 1655 року) була у складі Ніжинського полку [5, стор. 114].

Бахмач у другій половині XVII - XX столітті

В описі 1654 року сказано, що Бахмач у той час складався з двох частин. Перща частина – місто Бахмач, розташоване між річками Борзною і Бахмачем, відгороджене з поля від від річки Борзни до річки Бахмача парканом з трьома проїзними воротами. Імовірно, це було місто, що виникло у I половині XVII століття. Друга частина – це містечко, розташоване на острові на річці Борзні біля гирла Бахмача [6, стор. 200]. У документах за 1665 рік Бахмач названо серед розорених міст Ніжинського полку [7, стор.335]. Припускають, що укріплення Бахмача були зруйновані під час походу короля Яна Казимира на Лівобережну Кураїну у 1664 році. Відомо, що з часів Богдана Хмельницького село Бахмач належало гетьманам аж допоки гетьман Іван Скоропадський не віддав містечко Бахмач своєму зятю, ніжинському полковнику П.Толстому, після якого власником Бахмача став князь О. Меншиков [8, стор. 52 – 53]. Після ліквідації полкового устрою у 1782 році Бахмач став центром волості Коропського повіту Новгород-Сіверського намісництва. Після створення на території намісництва губерній і розформування Коропського повіту Бахмач став центром волості Конотопського повіту Малоросійської, а з 1802 року – Чернігівської губернії [9, стор.132]. На кінець XIX століття населення Бахмача при станції на Києво-Воронезькій залізниці складало 839 чоловік, а при станції на Лібаво-Роменській залізниці – 1047 чоловік [10, стор.261]. Після ліквідації губерній у1925 році і створення замість них округів Бахмач став районним центром Конотопського округу. З 1932 року, після утворення Чернігівської області, Бахмацький район увійшов до її складу [11, стор.109].

оходження назви Бахмач

Відносно походження назви Бахмач немає однозначної думки. Одні дослідники вважають, що ця назва тюркського походження, залишена тюркськими племенами чорних клобуків, які мешкали за часів Київської Русі по берегах Росі і Сули і означало воно «половецький кінь» [12, стр.339]. Дійсно, словники фіксують давньотатарське слово бахмат – низькорослий міцний кінь [13, стор.94]. Інші дослідники вважають, що назва Бахмач тюркського походження, в основі якого лежить слово Бохміт, що на сучасній мові означає Магомет. Бохмітами на Русі називали послідовників Магомета – мусульман. Наприклад, в Іпатіївському літопису за 986 рік, коли розповідається про те, як представники різних релігій намагались схилити князя Володимира до прийняття їхньої віри, називаються і «Болгари віри Бохмичі». Пізніше, у 988 році, коли князь Володимир, згідно літопису, почав ставити міста по Десні, Остру, Сулі і Стугні, туди переселялись, очевидно, і волзькі болгари. Літописець при написанні слова Бохмит користувався літерою «х» слов’янського походження, оскільки у тюрків ніколи не було звуків в, ф, х. На користь цієї версії може свідчити також те, що в літописах зустрічається топонім Бохмач, і лише пізніше він переходить у Бахмач [14].

Джерела:

1. http://della.com.ua/distance/

2. Полное собрание русских летописей Том 2 Ипатьевская летопись – М., 1962

3. И.Д.Беляев О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украйне Московского государства до царя Алексея Михайловича – М., 1846

4. П.Кулаковський Чернігівське воєводство(1635 – 1648 1651 рр.)//Історія адміністративно-територіального устрою Чернігово-Сіверщини : Матеріали науково-практичної конференції(Чернігів, 4 жовтня 2007 р.) – Ніжин, 2007

5. В.М. Заруба Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648 - 1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007

6. Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки/Упор. Ю.Мицик, М.Кравець – К., 2003

7. С.М. Соловьев История России с древнейших времен Книга третья Дополнение к XI тому – СПб., 1851-1879

8. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка 1729-1730 г.//Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии, издаваемые под ред. Н.П.Василенка Выпуск 1 – Чернигов, 1901

9. О.Коваленко, А.Острянко Неопубліковані нариси Володимира Євфимовського з історії Чернігово-Сіверщини//Сіверянський літопис №4, 2006

10. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г./Под ред. Н.А. Тройницкого – СПб., 1905

11. В.Половець Адміністративно-територіальний устрій Чернігівської області(1917-1932 рр.)//Історія адміністративно-територіального устрою Чернігово-Сіверщини: Матеріали науково-практичної конференції(Чернігів, 4 жов. 2007р.)/За ред. С.А. Леп'явка, В.М. Бойка – Ніжин, 2007

12. Калакура Я.С. та ін. Історичне джерелознавство: навчальне видання – К., 2003

13. В.И.Даль Толковый словарь живого великорусскогт языка Том 1 – М., 2006

14. В.Задко Коли оживають назви//Радянське село №136 13 лист. 1990

Знайти на карті України

Залізничний вокзал у Бахмачі

Районна адміністрація і почтамт у Бахмачі

История Городни

Історія назви Городні
Городня – районний центр Чернігівської області, розташована на берегах річки Чибриж (лівої притоки річки Смяч, басейн Десни). Місто розташоване за 196 кілометрів на північ від Києва і за 57 кілометрів від обласного центра Чернігова (по автошляхам) [1]. Населення – 11506 чоловік (за даними Державної служби статистики України на 1 січня 2022 року).

Городня у складі Великого князівства Литовського и Речі Посполитої

Одна з перших письмових згадок про Городню зустрічається у документі, датованому 1482 – 1491 роками, в якому сказано про чолобитну (клопотання), подане в Городні київським боярином Пирхайлом королю Казимиру Ягайловичу [2, стор.9 - 10]. Чернігово – сіверські землі остаточно потрапили під владу Великого князівства Литовського під час правління Ольгерда (великий князь литовський у 1345 – 1377 роках) [3, стор.79 - 81]. Також Городня згадується за 1552 рік, коли серед учасників походу на Казань під орудою Івана Грозного називаються «діти боярські Стародуба, Городні, Мощинців» та інші [4, стор.27]. В результаті війни між Великим князівством Литовським і Московським царством 1500 – 1503 років територія, де знаходиться сучасна Городня, увійшла до складу Московського царства, і лише у 1618 році, за Деулінським перемир’ям, була повернута Речі Посполитій. Як писав у 1786 році А.Шафонський, із збережених серед місцевих жителів переказів відомо, що Городня і всі поселення навколо неї за польського володіння належали польському шляхтичу Хвощу [5, стор.340]. З 1635 до 1649 року Городня входила до Чернігівського воєводства.

Городня за часів визвольної війни 1648-1654 років і у складі царської Росії

З 1654 до 1672 року Городня належала Седнівській сотні Чернігівського полку. З 1672 року і до ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні у 1781 році Городня – сотенне місто у складі Чернігівського полку [6, стор.200, 136]. Городню також не оминули битви часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1654 років. Так, у 1648 році загін козаків Родака (генерального осавула) вирушив навздогін за віськом Януша Радзивілла (на той час польного гетьмана литовського), який, як стало відомо, направився до Сіверських міст. Родак застав ійсько Радзивілла поблизу Городні. Радзивілл святкував тоді преремогу, здобуту над хорунжим Буйносом і полковниками Гладким і Худорбаєм. Родак з великим поспіхом наблизився до табору Радзивілла. Тут він розвідав, що військо польське, радіючи перемозі, безпечно спочиває у таборі, а деякі бенкетують та п’ють вино. Тоді він напав на них із-за лісу усіма силами; воїни Радзивілла, неозброєні, кидались узад і вперед, не знали, що хапати, одяг чи зброю, і були винищені козаками; невелика лише частина їх розбіглась; сам воєначальник ледве встиг переправитися уплав через річку і сховатися у лісі з кращою кіннотою [7, стор.111]. Згідно перепису 1729 – 1730 років, власником Городні на той час був чернігівський полковник Михайло Богданов, у містечку було 43 двори [8, стор.78]. З 1782 року Городня – повітове місто Чернігівського намісництва. За описом 1786 року, у Городні будинків було 190, казенних будинків – 3, 2 церкви. Всі будинки містян – дерев’яні, дрібні, вкриті соломою та без будь-якого правила та прикрашання збудовані. Жителів усього на той час було в Городні 1590 [5, стор.342, 344]. У 1796 році Чернігівське намісництво було ліквідоване, його територія увійшла до складу Малоросійської губернії З 1802 року Городня – повітове місто Чернігівської губернії. На кінець XIX століття у Городні проживало 4310 чоловік [9, стор. 262].

Городня у XX столітті

У 1923 році в результаті адміністративно-територіальної реформи Городня стала районним центром Сновського округу. З 1932 року Городня – районний центр новоствореної Чернігівської області. У 1957 році Городня отримала статус міста районного підпорядкування [10, стор.146]. З 1963 до 1965 рік Городнянський район був в адміністративно-територіальному підпорядкуванні Щорського району [11, стор.2]. Назву міста виводять від старослов’янського «град» (сучасне «місто»), яке означало «огорожа, паркан». У подальшому «город» – огороджене місце. І, нарешті, «город» – населений пункт [12, стор.107 - 108].

Джерела:

1. http://della.com.ua/distance/

2. Запись о раздаче волостей королем Казимиром Ягайловичем боярам житомирским и киевским//Архив Юго-Западной России Часть VII Том II – К.. 1890

3. О.В. Русина Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського – К.,1998

4. Русский исторический сборник, издаваемый обществом истории и древностей российских – Том V /Ред.проф.Погодин – М., 1842

5. А. Шафонский Черниговского наместничества топографическое описание (1786 год) – К., 1851

6. В.М. Заруба Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648 – 1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007

7. М.А. Маркевич Історія Малоросії/За заг.ред. академіка НАН України Ю.С. Шемшученка – К., 2003

8. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка 1729 – 1730г.//Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии, издаваемые под редакцией Н.П.Василенка Выпуск III – Чернигов, 1908

9. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г./Под ред. Н.А. Тройницкого – СПб., 1905

10. Відомості Верховної Ради УРСР №6 30 липня – К., 1957

11. Городня-моя рідня! – Б.М., 2003

12. Г.П. Цыганенко Этимологический словарь русского языка – К., 1970

Знайти на карті України

Городня, центр міста

Гармати в Городні

История Малина

История названия города Малина
Малин-районный центр Житомирской области, город областного подчинения, расположен на берегах реки Ирши(левого притока Тетерева, бассейн Днепра) за 119 километров на северо-запад от Киева и за 88 километров от Житомира(по автодорогам). В южной части города в Иршу впадает ее правый приток река Здривля. Население-26934 человек(по данным Государственного коммитета статистики Украины на 1 января 2013 года). Археологические исследования, проведенные на месте древнерусского городища, расположенного в 3 километрах вниз по течению реки Ирши от современного центра Малина, позволяют утерждать, что укрепление на этом месте возникло не позже VIII столетия как укрепленный "град" древлян. Летописи за 946 год рассказывают, что княгиня Ольга, чтобы отомстить древлянам за смерть князя Игоря, предприняла поход на древлянские города и сожгла один из самых укрепленных городов древлян Искоростень. Во второй половине X столетия жизнедеятельность городища Малина прекратилась. На некоторое время жизнь здесь восстановилась в XII-средине XIII столетия, однако прервалась в результате нашествия монголо-татар. Приблизительно в XVI-XVII столетии(когда совершались непрерывные набеги татарских орд на территорию Правобережной Украины) Малинское городище востанавливается на прежнем месте как один из небольших замков Овручской волости Киевского воеводства[1, стр.120-124].

Происхождение названия Малин

Название Малин выводят от имени древлянского князя Мала, который, как рассказывают летописи, после убийства древлянами князя Игоря в 945 году предлагал руку княгине Ольге[2, стр.43]. Эту версию выдвинул еще в XIX столетии известный краевед Л.И.Похилевич[3, стр.157]. Такого же мнения придерживались и историки XIX столетия. Так, Б.А. Рыбаков называл Малин "домениальным городом князя Мала в Древлянской земле, который доныне носит его имя"[4, стр.328]. Однако, появились и другие гипотезы относительно происхождения названия Малина. Так, А.М.Членов выдвинул версию, что Малин, хотя, похоже, и был заложен Малом, но назван в честь дочери Мала древлянского Малуши(или Малы)[5, стр. 132-133]. Летописи называют Малушу ключницей княгини Ольги, дочерью Малка Любечанина, матерью князя Владимира[6, стр.121]. Эта версия существует на основе предположения, поддерживаемого А.А.Шахматовым , что Малк Любечанин и есть древлянский князь Мал, упоминаемый в летописях[7, стр.374].

Малин в составе Великого княжества Литовского и Речи Посполитой

Как свидетельствуют документы, датированные 1415 годом или позже, в то время Малинская земля принадлежала к имениям Киево-Софийской митрополичьей кафедры[8, стр.38]. В 1471 году Киевское княжество было ликвидировано и превращено в воеводство, куда входили Житомирский и Овручский поветы. В XVI столетии Малинская волость входила в Овручский повет Киевского воеводства[9, стр.47]. Первые письменные упоминания о владельцах Малина появляются только со времен польского короля Александра Ягеллончика (великий князь литовский с 1492 года, король польский с 1501 по 1506 год). В те времена волостью владел Гринько Внучкевич, одна из дочерей которого вышла замуж за старого местного рода Ивана Ельца, прибавив к остальным имениям Ельцев Малин[10, стр.13]. Во времена освободительной войны Богдана Хмельницкого 1648-1654 годов имения Ельцев пришли в большой упадок. Так, если перед началом казацких войн в Малине было 40 домохозяйств, то к 1691 году их осталось лишь 7 -большинство жителей, опасаясь набегов и разрушений, ушли за Днепр[11, стр.207].

Малин со второй половины XVII столетия до настоящего времени

После Переяславской рады 1654 года территория, где расположен современный Малин, вошла в состав Московского царства, а после Андрусовского перемирия 1667 года, как и большая часть Правобережной Украины, отошла к Польше. После второго раздела Польши в 1793 году Малин вошел в состав Радомышльского уезда Киевской губернии. В 1866 году Малин стал волостным центром. К концу XIX столетия население Малина составляло 4256 человек[12, стр.84]. В 1923 году в результате административно-территориальной реформы уезды были преобразованы в округа, а волости в районы. В киевской губернии был создан, в том числе, и Малинский округ[13, стр.513-514]. В 1924 году Малинский округ был ликвидирован, Малинский район передан Житомирскому округу Волынской губернии. В 1925 году Малинский район был присоединен к Коростенскому округу[13, стр.8]. Также в 1925 году Малин был отнесен к категории поселков городского типа. В 1937 году при образовании Житомирской области в нее был передан и Малинский район из Киевской области[13, стр.539]. В 1938 году Малин получил статус города районного подчинения, а в 2003 году-города областного подчинения.

Источники:

1. Б.А.Звіздецький Малинське городище древлян//Старожитності Русі-України: Збірник наукових праць -К., 1994

2. Полное собрание русских летописей Том 2 Ипатьевская летопись - М., 1998

3. Л.И.Похилевич Сказания о населенных местностях Киевской губернии - Біла Церква, 2013

4. Б.А.Рыбаков Киевская русь и русские княжества XII-XIII вв. - М., 1982

5. А.М.Членов По следам Добрыни - М., 1986

6. Полное собрание русских летописей Том 3 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов Том 3 - М., 2000

7. А.А.Шахматов Разыскания о древнейших русских летописях - СПб., 1908

8. Акты, относящиеся к истории Западной России Том 1 Документ №26 - СПб., 1846

9. Архив Юго-Западной России часть IV Том I Документ X - К., 1867

10. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich T.VI - Warczawa, 1885

11. Архив Юго-Западной России Часть VI Том I Приложение - К., 1876

12. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г./Под ред. Н.А. Тройницкого - СПб., 1905

13. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795-2006: Довідник: офіційне видання/Упоряд. Р.Ю.Кондратюк, Д.Я.Самолюк, Б.Ш.Табачник - Житомир, 2007

найти на карте Украины